Хто шкодує про милостиню, той втрачає нагороду від Бога

Коли доводиться подати жебракам кілька копійок, то ми рідко шкодуємо дріб’язок та віддаємо його зі спокійною душею. Але коли потрібно буває роздати щось більше, ми часто шкодуємо про таку жертву, даємо її зі смутком і невдоволенням, а іноді, навіть із докорами тому, кому вона йде. У такому випадку ми отримаємо подвійне горе: і розданого шкода, і нагорода за нього
від Бога пропадає. А в інших випадках, ще й покарання від Бога може за це нам дістатися. 

"Милостиня - пише «Пролог» у «Похвальному слові до милостивих» – лише тоді має ціну, коли буває з’єднана з любов'ю та добрим наміром... Краще не творити добра, ніж зробити сумуючи про нього. Не кількістю вимірюється милостиня, а любов'ю серця ... І якщо багатії дають не з любов'ю, то мук їм все одно не уникнути. Те, що милостиня тоді тільки має ціну в очах Божих, коли буває з любов'ю, а позбавляється ціни, коли про роздане сумують, видно з такого прикладу. 

У часи св. Іоана Милостивого, патріарха Олександрійського, жив один скупий єпископ на ім’я Троіл. Раз Іоан запросив його до лікарні, де лежали бідняки, та й сказав: - Ось тобі, отче, прекрасна нагода втішити бідних. Подай їм милостиню. Троілу соромно стало не виконати запропонованого самим патріархом, і він дав кожному з хворих по золотій монеті. Але коли прийшов додому, то так пошкодував за роздані гроші, що навіть зліг у ліжко. 

Іоан, довідавшись причину хвороби Троіла, прийшов до нього та й казав: - Отче, я поверну тобі гроші, які ти роздав у лікарні. Тільки напиши грамоту, що нагорода за них від Бога буде чекати не тебе, а мене. Скупий єпископ погодився, узяв назад гроші та написав все, що від нього вимагали. Господь, однак, скоро напоумив його. У наступну ніч Троіл побачив у сні прекрасний будинок над яким був напис: «Обитель і вічний спокій єпископа Троіла». 

Невимовно зрадів Троіл, але ненадовго. Тут же з'явився якийсь чоловік і сказав слугам: «Господь звелів змінити цей надпис, а замість Троіла, написати ім'я Іоана, патріарха Олександрійського, який викупив цей будинок за тридцять золотих монет». Так вони й написали. Можна лише уявити увесь жах і каяття нещасного Троіла після такого видіння. 

 А, ось інший приклад. Один житель Константинополя був тяжко хворий і, побоюючись смерті, так само, як і єпископ Троіл роздав бідним тридцять золотих монет. Але коли одужав, також став жаліти про гроші та розповів своє горе знайомому. Цей умовляв його та погрожував гнівом Божим, але той не переставав шкодувати про гроші. Тоді знайомий говорить йому: - Якщо вже не хочеш слухати мене, то давай підемо до церкви. Там тільки скажи: «Господи, не я подавав милостиню, а ось цей чоловік», - і я негайно поверну тобі всі гроші. Нещасний грошолюб охоче на те погодився. Але як тільки він узяв у руки гроші та промовив згадані слова , як тут же в храмі впав і помер. (Троїцьк, листки, № 191). 

 Милостиня, яку супроводжує відчай не є милостинею. Швидше, це є виявленням нашої скупості та сухості серця, а разом із цим - нестачі віри. Дійсно, якщо я глибоко вірую, що мою милостиню, через руки бідного, вручаю Самому Христу, і що Він за неї в майбутньому віці порахує її мені, то навіщо я буду жаліти її? Я знаю, що коли сію в благословенні, тобто щедро, то в благословенні жатиму. А коли немає твердої віри, то ми, звичайно, й починаємо кульгати на обидва коліна та кажемо: Навіщо я так важко заробляв ці гроші? Із чим я залишуся, коли все роздам? І ще багато подібного. 

Ні, браття та сестри! Якщо ми християни, то й вести себе повинні, як християни. Будемо не тільки робить добро, а й робить це добро від чистого серця, з любов'ю до Христа Спасителя, з надією на Його відплату та справедливість. Амінь. 

(Слово похвальне тим, хто дає милостиню жебракам) 31.05.