Люди часто засуджують одні одних кажучи: - Цей зробив ось такий гріх, і за те його Бог покарає. А ось цей згрішив інакше, і теж буде від Бога покараний. А ось тому зовсім прощення не буде. І виходь, що коли нас послухати, то нікому не буде прощення, а значить і спасіння. Чи так це насправді?
Якось молода дівчина зачинила себе в темній келії, де постилась цілих дев'ятнадцять років. Але, за намовою диявола, впала в смертний гріх. На щастя, вона дуже скоро оговталася, розчулилася душею та стала просити в Бога прощення. Покаяння її було настільки глибоким, а стриманість настільки суворою, що вона забула все, крім свого гріха.
Зі сльозами вона молилася Богу кажучи: «Ти, Господи, є Бог всезнаючий, що поніс наші гріхи і всього світу незліченну злобу; Ти не хочеш смерті грішника. Ти не забуваєш людей, стоять на краю погибелі. Ти всім хочеш спасіння та в розум істини прийти. Тому й мене, що гину, Твоїм милосердям спаси й на мені яви Твоє милосердя ».
Так вона щиро молилася, і молитва її була почута Богом. Заради прощення вона взяла на себе покуту великої стриманості, заради Господа та спасіння душі вона подвизалася тридцять років, аж поки отримала від Нього милість та її Бог простив. Про це було відкрито одному священику, який всім говорив: - Ця діва своїм покаянням догодила Богу більше, ніж своїм дівоцтвом.
Ця історія записана нам для того, щоб надалі ми не засуджували нікого з тих, хто грішить, бо ми не знаємо, як і хто щиро потім кається.
Ось, і ця блаженна діва, після свого гріхопадіння так своє серце розчулила, що решту свого життя провела в смиренномудрості та бездоганній чистоті, чим закликала на себе велику благодать від Христа, Владики свого.
Засуджуючи інших, ми приписуємо собі право судити, яке належить тільки Богові. Та й взагалі, як нам судити наших ближніх, коли ми самі можемо бути в тисячу разів гіршими за них? Як нам засуджувати, коли милосердя Боже до людей безмежне? Як нам судити, коли сам Господь може сказати тим, кого ми осуджуємо: прощаю вам одне, й друге, й третє, та й все прощаю? Та й, врешті, як нам судити інших, коли бачимо, що між нами й судом Господнім лежить ціла безодня?
Засуджуючи інших, ми приписуємо собі право судити, яке належить тільки Богові. Та й взагалі, як нам судити наших ближніх, коли ми самі можемо бути в тисячу разів гіршими за них? Як нам засуджувати, коли милосердя Боже до людей безмежне? Як нам судити, коли сам Господь може сказати тим, кого ми осуджуємо: прощаю вам одне, й друге, й третє, та й все прощаю? Та й, врешті, як нам судити інших, коли бачимо, що між нами й судом Господнім лежить ціла безодня?
«Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога…» (1 Кор. 4:5). Амінь
(Слово про покаяння і про прощення гріхів.) 06.05 // 19.05